Прошениє або квиток додому.
У кожного із нас був такий момент у житті, коли до нас доходило - валити треба, і як можна скоріше. І от ви у ЧДУ, і до вас це доходить - треба зробити паузу, поїхати додому, відпочити. Ну що ж. Складаю план втечі. В голові поки що немає ідей, а лише одне в мене на думці - бачу, як біжу я що є сили по музикальній вулиці, а за мною їде біла Волга а за нею біжить бородатий проректор. Ну ні люди добрі, це якось не по людські. Гаразд, підемо по накатаній схемі - прошеніє. О, то таке цікаве...
Кажуть, хто підписує студентам прошеніє, той володіє світом. Так, дійсно, підписати його не завжди легко. Справа у тому, що студентам тяжко повірити. Бо хто зна, чого він, чи по ділу, чи просто так додому їде. От і я собі думаю, яку причину вказати. Варіантів декілька:
1. Зарізали вдома кабанчика, то треба їхати, допомагати. Та і братія з голоду помирає, заодно запаси сала поповнити.
2. Моє село належить до древньої цивілізації якихось племен, і раз на рік, у нас свято - кущІ. Треба збиратись всією родиною, і їсти заколеного кабанчика.
3. Батьки їдуть у відпустку, і треба комусь за кицькою доглядати.
Як мені сказали, всі ці ідеї були за надто космічні. Порадили просто сказати, що треба щось допомогти вдома.
Короче, підписали мені прошеніє. Саме складно у проректора з виховної частини було. Прийшлось розповідати йому, де я буду, який мій номер телефону, чим мене будуть кормити, хто мої сусіди, ще я дав три клятви, і покаявся у всіх гріхах. Так він переживав за мене. Ну, воно того було варте, бо я їду додому)
Ось сижу я в автобусі, і либу давлю на всі 39. Сонечко світить, люди посміхаються. І життя є, як виявляється, і за стінами ЧДУ. Приїхав в своє рідне село. О, тут люди забор новий поставили, а тут дах перекрили. Ну, все ж відразу видно. Немов ти кілька років тут не був. Люди тебе не відразу впізнають... Тягну я здоровецьки торби, і нарешті дійшов до хати. Мама радіє, що син вернувся живий додому. І батько мовчки посміхається - він все ж чоловік, тому стримує емоції. Потім, хто з села, то знає, треба йти привітатись з худобою. Ось радію я корові, і дивуюсь, як підріс бичок Мартин. Свині байдуже хрюкають, а качки дивляться байдужими очима. Собаки махають хвостами, і дійсно раді бачити мене живим)
Дива починаються ще першої ночі, коли ніхто не хропить, не плямкає, не бурмоче. По звичці, встаю о 6 на молитви. Розумію, що вдома, і радію пасхальною радістю - стрибаю до лішка, б*юсь головою об подушку, і мене вирубає до обіду.
Радіє те, що дома можна їсти спокійно, і вже не просто руками, а виделкою чи ложкою, і ніхто не замастить тебе в кетчуп чи олію. По звичці лякають білі Волги)
Дивна справа, але інколи можна навіть і знудитись. Навіть десь гуляючи зі старими друзями, я дивлюсь на годинник і знаю, що робить ЧДУшник. Але старі друзі не розуміють тебе. У них вже інші жарти інше життя. Вони не знають, як це - смажити картоплю о 12 годині ночі. Чи зробити швабру із стільчика. Як можна вставати кожного ранку о 6:00. Чи як їсти усім курсом з однієї ложки і не гидувати. Всякого бува. Не скажу точно, як живуть дівчата, але думаю, у них свої приколи і свій дивний порядок. Але життя дійсно змінює нас, і ЧДУ в реалі починає вже снитись. Хай радіють проректори - все ж привчили до розпорядку)
Ось їдеш ти, як казала одна добра людина, на лоно ЧДУ, свіженький, як огірчик. Везеш братії смаколики, і хоч тяжко тобі прощатись із домом, бо там все ж добре, але десь все ж ти і засумував за цими босяками, яких бачиш кожного дня.... Чи згодні зі мною